Ця історія почалась 3 січня 2023 року.
Зі мною зв'язалась Софі Вільямс з лондонського ВВС і запитала, чи знаю я щось про Олександра Онищука. Переговоривши з колегами з його міста, відповів, що Олександр вважається не загиблим, а таким, що пропав без вісті - ще у травні він отримав поранення біля Херсону, впав у води Дніпра, але врятувати його не змогли, так само, як і знайти його тіло. А оскільки питання стосувалося інформації про загиблого захисника, а про Сашу так не можна писати, бо рідні і друзі все ще сподіваються на його повернення. І було запропоновано підготувати матеріал про іншого полеглого захисника - Дмитра Сидорука - чемпіона світу серед юніорів, ветерана АТО, призера і тренера Ігор нескорених, який з перших днів війни знову пішов захищати Україну і загинув 6 квітня 2022 року.
Так народилася історія спогадів про Дмитра Сидорука - сина, чоловіка, друга, вихованця і колегу.
Я мало знав Дмитра, хоча і стріляли в одні часи, але цю історію, як шану його реальному героїчному життю, захотілось написати.
Моя подяка Софі Вільямс з далекого Лондона, за ідею, і всім тим, хто долучився своїми спогадами. Маленькі історії різних людей про одного Захисника приведено нижче.
Дякую всім, з повагою до заслуг Дмитра, Віктор Галазюк.
PS Перечитував спогаді і згадався мені випадок на стадіоні "Динамо" у Львові, напевно влітку 2021 року, коли Дмитро якогось гопніка зловив...
PSS 24.02.2023 було опридюднено рішення про перейменування спортивної школи у якій тренувався Дмитро Сидорук на його честь!
Стаття, з підготовки якої все починалось, опублікована 24.02.2023 - в річницю початку російсько-української війни на BBC: https://www.bbc.com/sport/64641089
Мама, Інга Миколаївна
Дімуля, як особистість, був впевнений в собі, цілеспрямований, любив справу якою займався (стрільбу з лука).
Діма завжди заступався за слабших. Був такий випадок: коли Діма вчився в 4 класі, вони поїхали з бабусею у передмістя Львова, гуляли в лісі, неподалік було озеро і вони побачили, що загорівся ліс. Діма висипав ожину з відерця, яку назбирав, набрав воду і побіг тушити вогонь. Пізніше під'їхали пожежники і затушили цей вогонь. Але пожежна частина відзначила Дімуліни дії, вони приїхали до школи в якій він вчився і нагородили його грамотою.
Діма завжди був спортивним хлопчиком. З першого по шостий клас він займався плаванням. Потім басейн закрився і він ще рік бігав в інших басейн - басейн "Динамо". А потім один товариш запропонував йому спробувати себе у стрільбі з лука. І тут синуля зрозумів, що це його.
Змагань вигравав багато, займався завзято, в 2000 році потрапив до юніорської збірної. А в 2001 році поїхав до Флоренції (Італія) на чемпіонат світу і завоював золото.
Кожен раз, коли він їхав на змагання, я ніколи нічого йому не бажала. А тільки, коли він виходив, казала: "мамі медаль", а відповідь була: "добре!".І Дімуля завжди привозив медаль зі словами "Мама, це тобі!". Нагород вдома багато: і медалі, і грамоти, і дипломи, і вирізки з газет. Мені завжди було цікаво слідкувати за його досягненнями.
Коли в 2014 році стало питання захисту України, Діма відповів так: "Я служив в Українській армії, я давав присягу Україні і я піду за неї воювати і захищати!"
1 вересня 2014 року, під Луганським аеропортом він був тяжко поранений, а два його побратима, які знаходились поряд, загинули. Діма пройшов дуже тяжкий шлях реабілітації. Дивилась на нього, як він боровся із своїм недугом. Кожен день проведений в госпіталі, був наповнений наполегливістю. Він казав "я повинен встати на ноги!". Навіть лікарі дивувались, як він наполегливо виконував всі їхні рекомендації.
Пам'ятаю ще такий випадок, після Київського госпіталю, його перевели у Львівський. І як раз його рідна сестричка Тетяна народила дівчинку. Я прийшла до Діми в госпіталь, а він мені каже: "Мамуля, ти до мене зараз не приходь, будь біля Танюшки, ти їй зараз потрібна більше. Діма завжди був дбайливим і сміливим.
А ще пам'ятаю, коли Андріашка (Андріана - дружина Дмитра) носила під серцем Яремійчика, а вони ще не знали, що це буде хлопчик, так от приїхали вони з УЗД, Діма зайшов до мене і я його питаю: ну що сказали, хто, хлопчик чи дівчинка, а ДІма каже: кажуть, що не видно, але подивись, я навіть бачу, що хлопчик. І як Яремійко почав ходити, Діма брав його на тренування в зал.
Коли 24 лютого (2022 року) почали бомбити Україну, Діма знов встав на Захист нашої Держави.
Тяжко писати слово "був"! Ні, не був, він є в наших серцях, в наших думках, в наших спогадах. Нам дуже тяжко усвідомлювати, що немає поряд нашого сина, брата, чоловіка і батька маленького Яремійчика. Часом сижу дома і чекаю, коли ж відкриються двері і Діма скаже: "Мамуля, то я!".
Андріана - дружина Дмитра, разом прожили 15 років.
Дмитро Юрійович Сидорук - людина-душа, людина-мудрість, дякую, Ти був неймовірним! Дякую за щирість, за підтримку, за вчасно сказані слова! За Твою доброту та глибину!
Так важко усвідомити…
Дмитро ніколи не намагався засунути себе в рамки чиїхось уявлень. Він душа, величезна, як небо і глибока, як море. Не прагнув комусь сподобатися і справити враження. В Дмитра було серце - велике, гаряче, здатне любити так сильно, що жоден вогонь так не зігріє. Завжди залишався собою - смішним і неправильним, іноді ніжним і теплим, іноді колючим, але такими люблячим чоловіком та батьком для нашого синочка Яремія.
Тепер лиш наш маленький син, залишок Дмитра
Він наш Герой, він гордість нашої сім‘ї
І попри біль, пишаємось усі ним
Гідне життя прожив він на Землі
Й залишиться назавжди в нашій пам'яті живим героєм.
Такі чоловіки, як він, справжня гордість України! Такі, як він, є прикладом, яким має бути справжній чоловік: мужнім, вольовим, цілеспрямованим. Він – приклад незламності, сили волі та перемоги над собою.
Він самовіддано тримав для нас небо на сході України. Під Луганським аеропортом 1 вересня 2014 року під час вибуху отримав важкі поранення, але вижив. Пережив 12 операцій, пройшов лікування, місяці реабілітації і згодом знову повернувся на передову до побратимів.
Його воля сильніша за тіло, адже той вибух у вересні 2014-го наскрізь пробив дві ноги і праву руку, а ще легеню. Згодом він вчився ходити заново…Мав мету і велике бажання займатися спортом. Чого так сильно хотів, досягнув. Він є прикладом того, що ніколи не потрібно здаватися!
Він зцілив тіло і душу завдяки спорту, який так сильно любить! Він справжній НЕСКОРЕНИЙ, який представляв збірну України на “Іграх Нескорених” у Торонто в 2017 році.
Він – молодший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Ветеран Збройних сил України, боєць 24-ої механізованої бригади імені Короля Данила, учасник АТО 2014 – 2015 років, срібний призер Invictus Games – 2017 (Дмитро отримав срібну медаль у змаганнях зі стрільби з лука у Канаді) майстер спорту міжнародного класу зі стрільби з лука, координатор у Львівській області Національних змагань «Ігри Нескорених – 2019», суддя відборів та Національних змагань «Ігри Нескорених – 2019», тренер із підготовки Національної збірної України до Invictus Games –2020 у Гаазі (Нідерланди) та «Warrior Games».
Від учасника до судді і тренера Invictus Games. Усім нескореним НЕСКОРЕНИЙ!
Після російського вторгнення 2022 року в складі 24-ї окремої механізованої бригади знову пішов воювати. Загинув 5 квітня 2022 року в Попасне Луганської області.
Вова Джула - друг і колега, призер українських і міжнародних змагань.
Дмитро Сидорук - Майстер Спорту України Міжнародного класу зі стрільби з лука, чемпіон Світу серед молоді, багаторазовий призер і переможець Чемпіонатів і Кубків України зі стрільби з лука. Срібний призер Invictus Games 2017, тренер команди України на Invictus Games 2018, 2020.
Він був частиною нашої великої спортивної родини, вихованець фізкультурно - спортивного товариства Динамо. Друзі та рідні пам'ятають його як цілеспрямованого, наполегливого, відданого своїй справі, розумного, веселого, завжди справедливого, з чіткою життєвою позицією.
В 2014 році, коли в нашу країну прийшла війна, він одним з перших без вагань став на захист Батьківщини. Служив в 24 окремій механізованій бригаді. У вересні 2014 року, під час виконання бойового завдання, отримав важкі мінно - вибухові поранення, після великої кількості перенесених операцій і лікування знову повернувся в зону бойових дій.
Після закінчення контракту зі Збройними Силами України повернувся на роботу в фізкультурно - спортивне товариство Динамо, а також взяв участь в проекті Invictus Games спочатку як спортсмен, а згодом як тренер збірної команди зі стрільби з лука. Став срібним призером міжнародних змагань Invictus Game в Торонто ( Канада). Проект Invictus Games надзвичайно позитивно вплинув на нього і став частиною його життя. Дмитро прикладав багато зусиль для розвитку проекту в Україні і залучення великої кількості ветеранів до реабілітації і занять спортом, він мав багато ідей і планів, які хотів втілити в життя. В планах було створити спортивну школу зі стрільби з лука для дітей, а також для учасників бойових дій.
Все змінила повномасштабна війна. Незважаючи на проблеми зі здоров'ям після отриманих поранень, Дмитро без сумнівів знову став на захист нашої держави, був командиром відділення. Користувався авторитетом і повагою у побратимів. Зі слів бойових товаришів, Дмитро мужньо і без страху воював, стримуючи ворога. Він завжди приходив на допомогу і підтримував своїх побратимів у бою. Нажаль під час чергового виїзду на бойові позиції, у машину в якій їхав Дмитро влучила мінометна міна, в наслідок чого загинув Дмитро і двоє його товаришів.
Для усіх друзів, близьких і рідних його загибель стала великим шоком і принесла у наші серця нестерпний біль і смуток!
Для когось він був опорою в житті, для когось братом, для когось товаришем, для інших вчителем і наставником, прикладом для наслідування, але абсолютно для всіх Дмитро був частинкою життя. З ним пов'язано багато спогадів, безліч веселих історій і моментів нашого життя.
В моїй пам'яті він назавжди залишиться щирим, чесним, справедливим, хорошим товаришем і вірним сином України!
Дмитро завжди житиме у наших серцях і нашій пам'яті.
Леся Шах - тренер, колега по команді Invictus Games 2020
Діма Сидорук.
Ми не були друзями, ми були колегами. І тільки тоді, коли Діма загинув, я відчула , що втратила друга.
Проект «Invictus games” продовжився, змагання відбулися, медалі були завойовані зі сльозами на очах не через труднощі здобуття, а через те що не було Його- тренера, побратима, друга… Залишилася пуста ніша, яка ніким не буде заповнена, тільки пам’яттю про Дімку.
Він був срібним призером Invictus Games 2017, як спортсмен, і команда яку він готував до Invictus Games 2020 року, а через ковід Ігри відбулись у 2022 році, теж стала срібним призером - в пам'ять про тренера і завдячуючи його підготовці. Він був одним з них - класним спортсменом і ветераном, як і інші нескорені, отримав поранення, але повернувся до справжнього життя. І тому, його слова для них були вдвійні важливі - він знав, як готуватись до змагань і перемагати, відчував, як відновлюватись, після поранень і повертатись до справжнього життя.
Чи любили Діму в команді - не знаю, Діму поважали! Це був справжній чоловік! Спортсмен- воїн (2014)-тренер - воїн(2022)-герой …
Ольга Шевченко - перший тренер Дмитра у стрільбі з лука
Діма - людина з великим серцем і багатим потенціалом. З ним було цікаво і весело працювати. В дитинстві, для того шоб Діму побачити на ранковому тренуванні, дзвонила йому кожні 15 хв., поки він не встане і не піде снідати , спати Він любив, це було навіть приємно будити його з ранку ! Одного разу відстрілявши змагання, втомився і пішов їсти, забувши лук на полі, згадав про лук лише в вечері, шукаючи лук сам з себе сміявся.
З Чемпіонату Світу всім привіз маленькі подарунки. Завжди був щедрий, справедливий, веселий! Він цілеспрямований, не відступав від поставленої мети, не боявся труднощів!
Діма - душа колективу. Всі змагання і тренування з ним проходили з посмішками на обличчі у всіх присутніх . Боровся до останнього пострілу. Вмів вигравати перестрілки . Працюючи з ним, треба було постійно вчитись і вдосконалюватись - так високо він ставив планку для себе, і для мене, і досягав поставленої мети. Нажаль не встиг реалізувати свій величезний потенціал справжнього спортсмена , вірного товариша , люблячого чоловіка , прекрасного батька , найкращого сина, яким Він був ! ! !
